Форум

Украинский язык родственный русскому, уверен, что все, кто захочет, поймут. А кто не хочет - и не надо.

Лежу. Осінь. Дощ капає. Листя жовті падають на землю. Дивлюсь у віконце. А що мені робити ще? Лежу та й думу гадаю. На небо дивлюся. Та не сокіл я, не сокіл. Колись був, а зараз – ні. Так давно то було, що вже і забулося. Майже забулося. Інколи примарить щось, так, якимось подихом повітря, присмаком хмар, та й все. Зараз лежу та й дивлюся навколо. Усе село на очах, як на долоні - як воно живе, чим. Ось дивно, адже й цікавого нічого немає, а від нічого робити – дивлюсь. А мабуть, ні, все ж таки цікаво інколи подивитись.

Ось, Явдоха знов до Петрика хати побігла. Поки її чоловік у полі важко працює, вона до Петрика біга потайки. Але ж я бачу все одно. Та й все бачуть. Вона б залюбки взагалі назавжди до Петрика переїхала від дурника чоловіка, але ж вона Петрику, потрібна, як рибі парасолька. Петрик – людина розумна, самодостатня… Уж як вона кокетує перед ним, так чіпляється, як дівка на виданні, аж гай шумить… А він тільки знай слухає, дивиться да мовчки посміхається собі у густі вуса. Ну що з неї взяти, якщо чоловік такий дурник у неї, днює та ночує у полі, ось їй робити і нема що. Та й натура така. Усі сучки однакові, як і всі ми, кобелі. Що домашня породня болонка, що блохаста вулична псиця-дворняга. Гон у всіх однаковий.

Цікаві вони, ці три кумушки, ой цікаві… Начебто товаришують, а насправді насміхаються одна над одною та на дух одна одну не виносять – до ненависті. Одна вважає себе розумнішою за усіх да так зверхньо на всіх дивиться, незрозумілі всім, вчені слова дуже полюбляє промовляти, інша себе «королевішною» чомусь вважає, усе ціну себе ніяк не складе, хоча чого б там складати – баба, як усі баби; бувають і краще, і цікавіше набагато жінки. А третя кумушка – ах, я яка, ну не така, як усі… Усе сукні переодягати біга до хати. Нову вдягла і по селі швендяє, себе показує, хто на неї увагу зверне. Полиндає-полиндає, як божевільна, по селу да знов до хати побігла, нову сукню одягати. У нею їх багато, тих суконь. Сама собі шиє на будь-який смак. Така собі швачка.

Вчителька у селі знов з’явилася. Кличе усіх до школи, хоче зібрати разом, да тільки чомусь ніхто не бажає йти. А навіщо їм школа, вони ж тут і так усі дуже розумні. Що там у тій школі їм робити, цікавіше ж лаятися та брехати один на одного. А я ось й пішов би до школи, мені цікаво, але що ж я там наодинці нудьгувати буду?

О! Хтось біга з сокирою по селу, гримає та бійку бажає розв’язати. Аааа, так це ж Панас із сусіднього села. Хата ж його там згоріла. Там, у сусідньому селі, вогнище, вважай, усе село знищило. Розбрелися мешканці хто куди, по околицях неприкаяні та нікому не потрібні. Панас котрий день горілки нап’ється і бруд ллє на всіх, сокирою розмахує, бігає, як скажений по селу. Мабуть, з глузду з’їхав. Ну а чого, буває, жила-жила собі людина, а тут пожежа і все, що було нажито непосильною працею – миттєво полум’ям знищено. О, нарешті - сільський голова прокинувся, звернув увагу на дебошира-пиятику та нагнав його з нашого села під три чорти…

А взагалі цікаве у нас тут життя. Чого тільки не надивишся. А з другого боку – і дивитися ні на що… Нічого цікавого. Одне й те саме. Вчора, сьогодні та завтра. Було, є та буде.

Час від часу якісь зальотні скоморохи забредуть. Ходять від хати до хати, співають свої скоморош’ї пісні-забавки та вертеп розігрують на потіху селянам. Місцеві подивляться деякий час на щось новеньке, потім усе одно набридне їм. Так що підуть скоро ті скоморохи далі, своїми шляхами. Не перший раз та і не останній.
Коли-інколи приємні люди зайдуть, але дивляться на усе, що тут відбувається та й дивуються. У цьому селі люди живуть або якісь тварини? Ненажерливі хижацькі істоти?

Дивлюся-дивлюся я зі свого віконця на все це, довгий час вже дивлюся. А що мені ще робити, я ж на ланцюжці тут. І не міцний ланцюг навіть, не втримає ж мене, якщо я не схочу, звик просто-напросто.
Кожен день одне і те саме. Вже і осінь закінчилась, зима настала, а я все сиджу. Що ж робити? Відвернутися до стіни своєї буди, щоб не бачили мої очі весь цей непотріб… або ж пригадати те, що я забув? Зробити зусилля, зірватися з ланцюжка та збігти звідси назавжди? З цього остогидлого місця, де кожен так і бажає іншого пнути, розуміючи, що нічого йому за це не буде. Тут, у селі, кожен знає - можно робити будь що, все одно безкарно. Ось і роблять. Розважаються. Їм добре, коли іншим погано. Задоволення приносить.

Така натура людська. А я не хочу. Давно вже не хочу так робити, да тільки ж з людьми жити – по людськи вити. Тільки так і можливо. По іншому вони не можуть і не хочуть. Самі не можуть і не хочуть, й іншим не дають. А мені набридло так. Ось, зберусь із зусиллям, обірву ланцюг і шукай вітру в поле. Хай шукають, якщо схочуть. Хай їм грець всім.

Спасибо Вячеславу Бутусову, Юрию Шевчуку и группе "Осінь, хмари". Видеоряд я увидел именно так.